Топ 5 кращих віршів про кохання

Скільки б жінки не говорили, що люблять чоловіків за їхні вчинки, а не за красиві слова, і як би сильно не намагалися переконати в цьому самих себе, все ж людина, яка вивела формулу "жінка любить вухами" була великим мудрецем. І навіть, якщо красномовство - не ваша стихія, не біда. Адже багато сторіч тому людство придумало те, від чого тануть серця навіть найстриманіших жінок, - вірші про кохання. Сьогодні ми зібрали для вас кращі поетичні твори про кохання. А вам залишилося тільки прочитати їх своїй обраниці. 

1. "Очима ти сказав мені: люблю", Ліна Костенко

Очима ти сказав мені: люблю. 
Душа складала свій тяжкий екзамен. 
Мов тихий дзвін гірського кришталю, 
несказане лишилось несказанним. 
Життя ішло, минуло той перон. 
Гукала тиша рупором вокзальним. 
Багато слів написано пером. 
Несказане лишилось несказанним. 
Світали ночі, вечоріли дні. 
Не раз хитнула доля терезами. 
Слова як сонце сходили в мені. 
Несказане лишилось несказанним. 

2. "Сонет",  Вільям Шекспір (переклад Дмитра Пламарчука)

Не буду я чинити перешкоди 
Єднанню двох сердець. То не любов, 
Що розцвіта залежно від нагоди 
І на віддаленні згасає знов. 

Любов - над бурі зведений маяк, 
Що кораблям шле промені надії, 
Це - зірка провідна, яку моряк 
Благословляє в навісній стихії. 

Любов - не блазень у руках часу, 
Що тне серпом своїм троянди свіжі - 
І щік, і уст незайману красу. 
Той серп любові справжньої не ріже. 

Як це брехня- я віршів не писав, 
І ще ніхто на світі не кохав. 

3. "Так ніхто не кохав", Володимир Сосюра

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ 
лиш приходить подібне кохання. 
В день такий розцвітає весна на землі 
І земля убирається зрання.. 

Дише тихо і легко в синяву вона, 
простягає до зір свої руки... 
В день такий на землі розцвітає весна 
і тремтить од солодкої муки... 

В'яне серце моє од щасливих очей, 
що горять в тумані наді мною... 
Розливається кров і по жилах тече, 
ніби пахне вона лободою... 

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. 
Де ви бачили більше кохання?.. 
Я для неї зірву Оріон золотий, 
я — поет робітничої рані... 

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ 
лиш приходить подібне кохання. 
В день такий розцвітає весна на землі 
І земля убирається зрання.. 

Дише тихо і легко в синяву вона, 
простягає до зір свої руки... 
В день такий на землі розцвітає весна 
і тремтить од солодкої муки...

 4. "Мій милий, що тобі я вдіяла?", Марина Цвєтаєва (переклад Домініка Луцюка)

Ще вчора в душу зазирав,
А нині – скоса вслід заморено!
Ще вчора до пташок не спав, – 
Всі жайворони нині – вОрони!

Нетяма я, ти – з мудреців,
Живий, я – чахну остовпілою.
О крик жінок усіх віків:
"Мій милий, що тобі я вдіяла?"

І сльози їй – вода, і кров – 
Вода, – слізьми і кров'ю вмилася!
Не мати, мачуха – Любов:
Не ждіть ні осуду, ні милості.

Вивозять милих кораблі,
Виводять їх шляхами білими…
І стогін лине по землі:
"Мій милий, що тобі вдіяла?"

Ще вчора – біля ніг лежав!
Рівняв з Китайською державою!
Ураз дві рученьки розняв – 
Життя об діл грошвою ржавою.

Дітоубивцею в суді
Стою – немилою, несмілою.
І в пеклі я скажу тобі:
"Мій милий, що тобі я вдіяла?"

У ліжка, в лав спитаю так:
"За що, за що терплю у бідності?"
"Відцілував – тепер на гак:
Наступну цілувати" – відповідь. 

Привчив життю – в самім вогні,
Сам кинув – в млу заледенілую! 
Це, милий, вдіяв ти – мені.
Мій милий, що тобі я вдіяла? 

Все відаю – ти слів не мов! 
Знов бачу все – вже не кохається!
Де відступається Любов,
Там жниця-Смерть враз підступається. 

Само – що дерево трясти! – 
Спадає яблуко дозрілеє…
– За все, за все мене прости,
Мій милий, – що тобі я вдіяла! 

5. "Про доблесті, про подвиги, про славу", Олександр Блок (переклад Марка Зісмана)

Про доблесті, про подвиги, про славу 
Я забував на страдницькій землі, 
Коли твоє лице в простій оправі 
Світилося у мене на столі. 

Та час настав, і ти пішла із дому. 
У ніч жбурнув я перстень пам'ятний. 
Ти віддала своє життя чужому, 
І я забув прекрасний образ твій. 

Летіли дні, кружляли клятим роєм. 
Вино й любов були мої кати... 
Згадав тебе я перед аналоєм 
І кликав, ніби молодість, прийти... 

Я кликав - тільки ти не озирнулась, 
Я сльози лив - ти ж очі відвела. 
Ти в синій плащ журливо загорнулась, 
У вогку ніч із дому геть пішла... 

Не знаю, мила, де своїй гордині 
Ти в цьому світі захисток знайшла... 
Я міцно сплю, і сниться плащ твій синій, 
В якому ти у вогку ніч пішла... 

Не мрію вже про ніжність і про славу, 
Минуло все, і молодість пройшла! 
Твоє лице в його простій оправі 
Я сам прийняв з письмового стола.